Півтори доби простою на папері виглядають не так страшно. Але коли лінію відкривають, ще кілька днів розбирають затор: першими йдуть поїзди, що вже стояли, а новим составам доводиться шукати вільне місце в графіку. Ми прикинули, що контейнери з найближчої відправки в кращому разі вийдуть з Рієки з запізненням на кілька днів. Тому запропонували клієнтові везти їх автомобілями від самого порту. Так дорожче: на кожен контейнер окрема машина і майже дев'ятсот кілометрів дороги до кордону. Клієнт погодився, бо простій коштував йому більше.
Далі все вирішувала швидкість. Ми зняли контейнери з відправки поїздом і домовилися з терміналом про вивезення. Машини взяли в хорватських перевізників з контейнерними шасі: місцеві компанії могли подати транспорт протягом доби, а гнати тягачі з України означало б втратити ще два-три дні. Товар ішов з третьої країни в режимі транзиту, тож транзитні документи ми переоформили під автомобільний транспорт. Після цього машини рушили через Угорщину до кордону.
Гладко не було. Термінал видавав контейнери не всі одразу, тому машини виїжджали з порту по черзі, а не колоною. Черга на угорсько-українському переході теж не зважала на наш графік. Клієнт отримував новини частинами, і тиждень видався нервовим для всіх, зокрема для нас. Зрештою контейнери дісталися митниці в Україні раніше, ніж їх довезла б залізниця після відновлення руху.
Висновок для нас простий. На кожному залізничному маршруті потрібен заздалегідь продуманий автомобільний запасний варіант: перевізники, ставки, документи. Тоді на машини можна перейти за кілька годин, без пошуку транспорту в останню хвилину.